В.В. Колода. Создание оборонных сооружений Мохначанского городища и динамика заселения его округи

  Стаття присвячена аналізу захисних споруд Мохначанського городища, що на Харківщині. Виділяється кілька етапів його будування від ранньої залізної доби до нового часу.

Серед археологічних пам’яток Сіверського Дінця особливу увагу дослідників завжди привертало городище, яке знаходиться в межах сучасного с. Мохнач Зміївського району Харківської області.  Пам’ятка розташована на високому мису правого берега означеної ріки між заплавою та однією з глибоких балок, що виходила до неї з північно-західного боку. Його площа становить близько 12,5 га. Причина зацікавленості науковців криється в тім, що дана пам’ятка має складну систему захисних споруд, створену здебільшого за системою „вал-рів” (Рис. 1). Окрім того, завдяки численним розвідкам і розкопкам тут були виявлені артефакти різних епох і археологічних культур: рання залізна доба (лісостепова культура Скіфії), раннє середньовіччя (салтівська та роменська археологічні культури), новий (друга половина ХVII – ХІХ ст.) та новітній час. Відмітимо, що поряд із роботами на городищі про-

                                                                                                       - с. 9 -

водилися і дослідження навколишньої території, які призвели до виявлення цілої низки поселень: від бронзової доби до нового часу (Колода, Колода 2001, с. 42–45).

Мохначанське городище було відомо ще на початку ХVII ст. Перші дані про нього містяться в „Книге Большому чертежу” 1627 року (Книга Большому чертежу 1950, с. 71). В ХІХ ст. воно вперше було оглянуто дослідником – В.В. Пассеком (Шрамко, Михеев, Грубник-Буйнова 1977, с. 77). Розкопки на ньому розпочалися лише у другій половині минулого століття. Спочатку Б.О. Рибаков у 1950 р., а згодом і Б.А. Шрамко (1953 р.) провели тут незначні за обсягом  розкопувальні роботи (Шрамко 1954, с. 11–16). У наступному сезоні невеликий загін на чолі з С.О. Плетньовою продовжив роботи на городища, в тому числі і в розкопах Б.А. Шрамка (Плетнёва 1954, с. 2, 26). Протягом трьох сезонів (1999-2001 рр.) роботи на городищі здійснювала Середньовічна експедиція Харківського національного педуніверситету під керівництвом автора (Колода 1999а, с. 98–100; Колода 2001б, с. 129–131; Колода 2002, с. 137–140). У 2000 р. до досліджень пам’ятки підключилися й ґрунтознавці Бєлгородського держуніверситету (Росія). Дослідження проводилися як по відношенню до поверхневого шару (Лисецкий, Голеусов 2003, с. 160–165)*, так і до тих ґрунтів, що були дерновим шаром в певні часи минувшини (Свистун, Чендев 2002–2003, с. 130–135; Чендев, Колода 2004, с. 337–340).  

Всі проведені роботи, а особливо дослідження перетинів ровів і валів в купі з використанням методів природничих наук, дають змогу поставити питання про час і динаміку зведення окремих захисних ліній означеного городища та ув’язати цей процес з етапами засвоєння Мохначанського мікрорегіону. Люди вперше з’являються на плато  ще до побудови захисних споруд. Відбулося це за часи бронзової доби, про що свідчать вкрай рідкі і сильно фрагментовані знахідки уламків ліпної, неякісно обпаленої кераміки із сильною домішкою піску під час розкопок на городищі. Матеріали бронзової доби зафіксовані на чотирьох селищах, що розташовувалися на першій надзаплавній терасі лівого берега Дінця на відстані від 0,5 до 2,0 км від нього (Колода, Колода 2001, с. 42, табл. 1).

Починаючи з ранньої залізної доби на мису розпочинається створення захисних спору. Тут, для зручності сприйняття подальшого матеріалу, доречно буде навести  найбільш важливі для нашого дослідження хронологічні дані з таблиці, що міститься в роботи бєлгородських ґрунтознавців. У свій час вони були подані більш широко, але без плану городища – Таблиця І (Лисецкий, Голеусов 2003, с. 164, табл. 3). І ще одне попереднє зауваження. Контури сучасного мису порізані значною кількістю кар’єрів, в яки брали й беруть будівельну сировину – пісок, глину, вапняк. І коли розпочався цей процес руйнації зараз встановити вкрай важко. Окрім того, слід враховувати й той факт, що розміри ярів мають тенденцію з часом змінюватися (запливати, або розростатися). Тому в деяких випадках наші реконструкції можуть мати певні вади, що не повинно відобразитися на суцільній картині фортечного будівництва в цілому.

Багаторічні археологічні дослідження площі городища (загалом вивчено близько 2 тис. м2) дозволяють стверджувати, що на його території немає культурного шару ранньої залізної доби. Не виявлено жодного житлового або господарчого комплексу. Поодинокі знахідки ліпної кераміки із відповідними защипами по краю вінця та проколами під ним виявлені на самому низу ранньосередньовічного культурного горизонту або у перед материковому ґрунті. Серед матеріалів ранньої залізної доби є два бронзових вістря від стріл, що відносяться (за А.І. Мілюковою) до третьої та четвертої хронологічних груп (Мелюкова 1964, с. 23–29, рис. 1, табл. 8, 9). Це дозволяє датувати

- с. 10 -

присутність скіфоїдного поселення не раніше, як з кінця V, а скоріше за все з межі V – IV ст. до н.е. В цей час на мохначанську територію просунулася невелика група вище означеного населення (найвірогідніше з басейнів Ворскли, Псла чи Сули). Приводом для такої міграції, на наш погляд, могла бути необхідності пошуку та господарського опанування нових територій (зважаючи на тогочасну екстенсивне, а тому екологічно ризиковане, господарство).

Ці скіфоїдні племена населяють територію навколо означеного мису, де 7 з 13 на наш час відомих селищ (по обидві береги Сіверського Дінця) мають нечисленні керамічні матеріали ранньої залізної доби (Колода, Колода 2001, с. 42–43, табл. 1). Як центр свого осередку вони починають огороджувати захисними спорудами південний край ближнього найбільш придатного мису. За зовнішній північний край вони обрали глибокий яр, що із заходу врізається у плато. Поглибивши його і створивши таким чином рів, вони набули матеріалу для збудування початкового напільного валу Мохначанського городища (Чендев, Колода 2004, с. 337–340). Стратиграфічні дані та результати аналізу ґрунту (Таблиця I, проба № М22/2) підтверджують наведене вище датування щодо початку існування тут скіфоїдного населення.

Роботи ґрунтознавців свідчать про те, що в ранню залізну добу місцеве населення будувало лише захисні споруди по периметру обраної території, сподіваючись використовувати її у випадку небезпеки як сховище та, можливо, для зберігання худоби. Жодних даних про створення додаткових захисних споруд всередині городища ми не маємо. Ці фортифікаційні споруди не було закінчено. Про це свідчить неоднорідність ліній захисту. Вздовж всієї захисної споруди із сходу і заходу створювалися ескарпи (Таблиця І, пробі № М23, М43 та М51). Вони доповнювалися ґрунтовими валами, що підтверджується не тільки аналізами ґрунту в північній частині східної лінії захисту  (Таблиця І, проба № М42), а і дослідженнями в південних частинах східного (Свистун, Чендев 2002–2003, с. 131–132) та західного (Колода, Свистун 2001, с. 8–9, табл ХV, 2) валів. В північній частині західної оборонної лінії над ескарпом

- с. 11 -

валу не було насипано (за виключенням невеликої ділянки поблизу північної поперечної лінії), про що свідчать як аналізи ґрунту (Таблиця І проба № М25), так і дані стратиграфії (Колода 2002а, с. 10–11, табл. ХХ, 2). Залишається додати, що в північній частині оборонної лінії, як зі сходу, так і з заходу (але лише там, де були зведені вали) для посилення захисних властивостей городища були створені й рови (Шрамко 1954, с. 12).

Таким чином, ми можемо стверджувати, що в ранню залізну добу було розпочато будівництво Мохначанського городища у вигляді створення захисних споруд по периметру південної частини мису (Рис.2, а). Однак роботи, скоріш за все за браком сил і часу, не були доведені до кінця. Це, імовірно, й стало причиною руйнації городища: насамперед дерев’яної надвальної  частини фортечних конструкцій, що підтверджують дані археологічних досліджень (Колода 2002, с. 139–140). Залишається додати ще одну деталь: в описану добу північна, найбільш потужна лінія валу, що відрізала південну частину мису із городища від плато на правому березі ріки, не мала ворітного проїзду. Ті невеличкі вали, що позначають його зараз були насипані пізніше, можливо за допомогою того ж самого ґрунту із колишніх валів. За думкою Лисецького Ф.М., ґрунтоутворення на них налічує не більше 2–3 ст. (археологічного дослідження тут не проводилося). Тому в’їзд до городища був з боку заплави, з півдня, де розташовуються всі на наш час відомі скіфські селища.

Протягом археологічних розкопок на межі ХХ – ХХІ ст. були виявлені поодинокі уламки ліпної кераміки пеньківської археологічної культури третьої чверті І тис. н.е. Вони знайдені і під час дослідження східної частини салтівської захисної лінії в ґрунтовому прошарку між скіфським і салтівським будівельними періодами (Свистун, Чендев 2002–2003, с. 132). Але слід сказати, що жодного разу нам не вдалося виявити пеньківського культурного горизонту чи комплексу або синхронного цим старожитностям шару ґрунту.

Наступний період фортечного будівництва на Мохначанському городищі був пов’язаний з новою хвилею поселенців до даної місцевості у часи існування салтівської археологічної культури – десь на межі VIII – ІХ ст. н.е., про що свідчать археологічні матеріали Колода 2003, с. 70–73). Нові прибульці опанували значно більшу, ніж у попередній час територію, створивши найбільшу кількість селищ із потужним культурним шаром – 10 із 13 відомих на наш час навколо Мохнача (Колода, Колода 2001, с. 43, табл. 1). Тут вважаємо за доречне додати, що  завдяки роботам ґрунтознавців і шурфуванню було виявлено ще одне селище салтівської культури. Воно розташовувалося на плато на північ від городища, майже впритул до північного поперечного валу. Тому загальна кількість відкритих селищ навколо городища Мохнач не 12, як позначено у вказаній роботі, а 13 (Колода, 2002а, с. 24–26).

Культурний шар, насичений салтівськими артефактами та житлово-господарчими комплексами, був виявлений на північному великому дворищі. В південній частині городища такого культурного горизонту не виявлено, але практично в кожному розкопі салтівський матеріал був присутнім (Рис. 1). В час перебування тут населення, що входило до складу Хозарського каганату, велося масштабне фортифікаційне будівництво. Це передбачало як укріплення старих ("скіфських"), так і зведення нових (Рис.2, б).

Відносно першого напрямку діяльності слід сказати, що вони повністю насипали ґрунтовий вал на північній ділянці західної лінії оборони, чого не було зроблено у скіфські часи. Про це свідчать стратиграфічні дані (Колода, 2002а, с. 10–11, табл. ХХ, 2). та аналізи ґрунтів (Таблиця 1, проба № М25). Був досипаний і отримав додаткову дерев’яно-глиняну поверхневу конструкцію і північний вал, що також підтверджується природничими методами

- с. 12 - 
(Таблиця 1, проба № М22/1) і даними спільних археологічно-ґрунтознавчих досліджень перетину цього валу (Колода, 2002а, с. 21, табл. XLVIII, 3; L, 1; LI, 1; Чендев, Колода 2004, с. 340). Аналогічних робіт у салтівський час на північній ділянці східного валу археологічними розкопкам не виявлено (Шрамко 1954, с. 12). Однак, протягом 100 м по вершині цього валу поблизу новозведенної кам’яної цитаделі (про яку мова буде далі) простежується пісковиковий та вапняковий щебінь, використання якого є характерною рисою для створення салтівських ґрунтових оборонних насипів (Плетнёва 1954, рис. 1).

Найбільш потужні захисні лінії були створені в південній частині мису. Тут збудували мури з кам’яною основою та дерев’яною стіною з колод поверх неї. Перш за все, слід звернути увагу на те, що новим поперечним валом була відрізана південна частина городища, де і було утворено цитадель, яка за площею була вдвічі меншою за велике північне дворище. Місце для створення північної лінії цитаделі було обрано не випадково. Саме тут два протилежні поперечні яри утворюють на даному мису певну перемичну. Створена стіна була суцільною, без ворітного проїзду, що доведено нашими розкопками (Колода, Свистун 2001, с. 7–8, табл. ХV–ХV). Своє продовження вона мала по периметру, охоплюючи поверх "скіфського" насипу всю південну частину городища, що підтверджено аналізами ґрунтів (Таблиця 1, проби № М31, М39 та М52). Стіни цитаделі були продовжені і вздовж яру, який врізається в кут мису з півдня. Це дозволяло посилити контроль над дорогою, що вела від  Сіверського Дінця до городища (Рис. 2, б). Конструкція цієї кам’яно-дерев’яної стіни представлена у польових звітах автора та неодноразово аналізувалася в науковій літературі (Свистун 2001, с. 117–119; Свистун 2001а, с. 109–112; Свистун 2003, с.77–81; Свистун, Чендев 2002–2003, с. 130–135).

Незважаючи на проведені всередині цитаделі розкопки, тут не було виявлено окремого салтівського культурного шару. Це свідчить, що дана цитадель не мала постійного населення, а могла використовуватися як сховище. Однак, скоріш за все, виходячи з огляду переконливого панування Хозарського каганату в даному осередку протягом VIII – IХ ст. та щільності заселення даної території в салтівські часи, означена цитадель могла слугувати для тимчасового перебування представників каганської адміністрації з її військовим супроводом. Окрім того, наявність значного числа навколишніх селищ потребувала створення певного адміністративно-общинного осередку в такому значному господарчому мікрорегіоні. Такі осередки, як правило, були, окрім всього, й осередками ремесла та торгівлі. Опосередкованим доказом першої функції є досліджена садиба коваля (Колода 2002б, с. 69–78). Широкі торгівельні зв’язки підтверджуються знахідками дирхемів, в тому числі й різаних, та імпортних речей (однак це є темою окремого дослідження і в даній роботі розглядатися не буде).

Наступним періодом фортечного будівництва на Мохначанському городищі були часи перебування на цій території сіверянського населення (роменська археологічна культура). За наявними археологічними матеріалами цей період датується Х – першою половиною ХІ ст. н.е. (Колода, 2005). Приход сюди вказаної східнослов’янської групи  був викликаний загальним послабленням Хозарії у Х ст. та посиленням переселенської активності слов’ян з метою опанування ними нових територій. Остання дата узгоджується із початком половецького панування у східноєвропейському лісостепу, що призводить до відходу з Подонцов’я більшості східнослов’янського населення під захист княжої  влади Києва.

Кількість нових переселенців була невеликою. Про це свідчить як скорочена площа городища, так і наявність лише одного селища  поблизу його південного краю (Колода, Колода 2001, с. 43, табл. 1). Слов’яни  збудували три нові поперечні лінії оборони, відсікаючи ще менші ділянки південного кінця мису, та ув’язуючи їх із залишками колишніх салтівських захисних споруд по периметру. Всі нові лінії фортечні споруди збудовані у широтному напрямку, із опорою на яри, що врізаються в мис з боку заплави (Рис. 2, в). Їх роменська приналежність підтверджується даними проведених розкопок (Колода 1999а, с. 99–100; Колода 2002, с. 140) та даними ґрунтознавчих досліджень (Таблиця 1, проба № М33).  Саме в межах новозбудованих валів спостерігається наявність потужного (до 80 см) ранньосередньовічного культурного шару, в якому в кількісному відношенні значно переважають артефакти роменської археологічної культури. В межах найбільш південнішого дворища виявлено три заглиблених житла із синкретичними роменсько-салтівськими матеріалами (Колода 1999, с. 40–45; Колода 2001, с.42–46; Колода 2001а, с.53–59). Доречно буде зауважити, що три з двох оборонних ліній роменського часу були створені з використанням прийомів північнокавказької фортечної техніки, носіями якої в нашому регіону були ранньосередньовічні алани (Колода 2005а).

Наявні матеріали дають можливість говорити, що із приходом сіверянської групи частина салтівського населення залишилася і влилася до нової спільноти. Про це свідчать дані господарства, домобудування та інтер’єру, предмети побуту на елементи фортифікації.

У новий час життя на даній території відновлюється. Десь у середині

- с. 13 - 

ХVII ст. в межах загального заселення Слобожанщини тут виникають окремі хутірські поселення, здебільшого на лівому березі Сіверського Дінця. На наш час відомо 6 селищ з археологічними матеріалами середини ХVII – ХVIII ст. (Колода, Колода 2001, с. 43–44, табл. 1). Скоріш за все, окремі садиби цього ж часу були й у південній частині сучасного села Мохнач, бо тут подекуди зустрічається відповідна кераміка.

Не пустувала і територія городища. Завдяки дослідження колег з Бєлгорода встановлено, що на одному з валів роменського часу було проведено досипку (ТаблицяІ, проби № М28 та М33). Житлово-господарча зона у вигляді культурного шару з керамічним та кахляним боєм  виявлена  впритул до означеної підновленої лінії оборони під час наших досліджень 2000 р. Тут в 20 м на південь від валу досліджено рештки господарчої будівлі кінця ХVII – ХVIII ст. (Колода 2001б, с. 130). Залишки практично синхронної дерев’яної споруди, що добре датується російською монетою ("деньга" 1735 р.) виявлені і розкопі Б.А. Шрамка (Шрамко 1954, с. 13). Відкритим залишається питання про збереженість і використання в новий час решток попередніх оборонних споруд по периметру південного кута мису (Рис. 2, г).

Археологічні дослідження обмеженої в новий час території виявили значну кількість поховань другої половини ХVII – ХІХ ст. (Артем’єв, Колода 2002–2003, с. 168–177). Таке датування слобожанського некрополю підтверджується даними стратиграфії та дослідженням ґрунтознавців (Таблиця І, проба № М38). За повідомленнями місцевих жителів, тут ще в ХІХ в. стояла капличка (Плётнева 1954, с. 18–19). Використання південно-західної частини мису як цвинтаря продовжується і зараз, що певним чином ускладнює дослідження пам’ятки.

В новий час відбулися зміни і в північній частині Мохначанського городища. З півдня на північ була прокладена дорога, яка і зараз використовується для лісозаготівель. під час її проведення було створено перемичну в двох північних поперечних валах. Решток стіні салтівської цитаделі зараз простежити неможливо, а от ґрунт від насипу найбільш північного валу під час "прорізання" дороги було зсунуто на південь по обидві боки дороги (Рис. 2, г). Про датування цих коротких валів вдовж дороги ми вже повідомляли вище, спираючись на думку керівника групи бєлгородських колег. Таким чином, городище набуло сучасного вигляду.

Підводячи підсумок нашій роботі вважаємо за необхідно наголосити, що сучасне Мохначанське городище є наслідком оборонного будування кількох поколінь наших попередників. Воно продовжувалося, із значними перервами, з ранньої залізної доби до нового часу (з межі V – IV ст.. до н.е. до межі ХVII – ХVIII ст.). Всього виділяється чотири періоди будівельних робіт на даній пам’ятці. Перший з них відноситься до ранньої залізної доби і датується з межі V – IV по кінець IV ст. до н.е. Два наступних пов’язані із раннім середньовіччям: салтівський (IХ – початок Х ст.) та роменський (Х – перша половина ХI ст.). Останній період будівництва датується другою половиною ХVII – ХVIII ст.

Таким чином, в захисних лініях Мохначанського городища втілені традиції фортечної справи різних епох і етносів. Відзначимо, що розвиток городища відбувався паралельно з освоєнням навколишньої території, що відбиває в цілому поетапну ходу розвитку заселення сіверсько-донецького лісостепового регіону протягом останніх двох з половиною тисячоліть. Збереження і вивчення цього городища як об’єкта культурної спадщини – одне з важливих завдань сучасної української археології.

Література

1.     Артем’єв А.В., Колода В.В. Некрополь с. Мохнач та фізичний стан населення Слобожанщини у ХVΙΙ – ХΙХ ст. // АЛЛУ, 2/2002–1/2003. – С. 168 – 177.

2.     Книга Большому чертежу. – М.–Л., 1950.

3.     Колода В.В. Некоторые итоги археологических исследований Мохначанского городища // Християнські старожитності Лівобережної України. – Полтава, 1999. – С. 40–45.

4.     Колода В.В. Новые исследования Мохначанского городища // АВУ 1998–1999 рр. – К., 1999а. – С. 98–100.

5.     Колода В.В. Житло із жертовником на Мохначанському городищі // АЛЛУ, 2001, Ч. 1. – С. 42–46.

6.     Колода В.В. Новые материалы к проблеме изучения славяно-хазарских отношений (по памятникам Северского Донца) // Чернозёмная лесостепь – контактная зона. – Белгород, 2001а. – С. 53–59.

7.     Колода В.В  Работы на Мохначанском городище в 2000 г. // АВУ 1999–2000 рр. – К., 2001б. – С. 129–131.

8.     Колода В.В  Исследование Мохначанского городища // АВУ 2000–2001 рр. – К., 2002. – С. 137–140.

9.     Колода В.В. Отчет о полевых исследованиях Средневековой археологической экспедиции ХГПУ им. Г.С. Сковороды в с. Мохнач на Харьковщине. – Харьков, 2002а  // Архів ІА НАН України.

10. Колода В.В. Усадьба средневекового кузнеца на Мохначанском городище // Хазарский альманах. – 2002б, Т. Ι. – С. 69–78.

11. Колода В.В. Опыт реконструкции одного из раннесредневековых жилищ осевшего кочевника // Проблеми історії та археології України. – Збірник матеріалів Міжнародної наукової конференції. – Харків, 2003. – С. 70–73.

- с. 14 - 

12. Колода В.В. Слов’яно-хозарські відносини крізь призму нових археологічних даних з басейну Сіверського Дінця // АЛЛУ, 2005 – готується до друку в одному з часописів (Полтава).

13. Колода В.В. Техника создания славянских оборонительных линий на городище Мохнач как отражение межэтнических контактов в раннем средневековье // Москва, 2005а – готовится к выпуску в одном из сборников Института археологии РАН (Москва).

14. Колода В.В., Колода Т.О. Старожитності с. Мохнач та його округи // АЛЛУ, Полтава, 2001, Ч. 2. – С. 42 – 45.

15. Колода В.В., Свистун Г.Е. Отчёт о работе особого отряда Средневековой археологической экспедиции ХГПУ им. Г.С. Сковороды в с. Мохнач на Харьковщине. – Харьков, 2001 // Архів ІА НАН України.

16. Лисецкий Ф.Н., Голеусов П.В. Датировка почв разновозрастных поверхностей городища Мохнач почвенно-хронологическим методом // АВУ 2001–2002 рр.– К., 2003, Вип. 5. – С. 160–165.

17. Мелюкова А.И. Вооружение скифов // САИ, 1964, Вып. Д1-4.

18. Плетнёва С.А. Отчёт о работе Северо-Донецкого отряда Таманской экспедиции ИИМК АН СССР летом 1954 г. – Машинопись. – М., 1954 // Архів ІА РАН. – Р. 1. – № 1025.

19. Свистун Г. Є. Конструктивні особливості салтівської оборонної лінії Мохначанського городища // АЛЛУ, 2001, № 2. – С. 117–119.

20. Свистун Г. Е. Салтовская оборонительная линия Мохначанского городища // Проблемы истории и археологии Украины: Материалы международной научной конференции. – Харьков, 2001а – С. 109–110.

21. Свистун Г.Е. Исследования восточного участка обороны Мохначанского городища // Проблеми історії і археології України: Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції. – Харків, 2003 – С. 77–81.

22. Свистун Г.Е., Чендев Ю.Г. Восточный участок обороны Мохначанского городища и его природное окружение в древности // АЛЛУ, 2002/2–2003/1. – С. 130–135.

23. Чендев Ю.Г., Колода В.В. Архитектура земляных валов городища Мохнач с точки зрения палеографии и почвенной геохимии // АВУ 2002-2003 рр. – К., 2004, Вип. 6. – С. 337–340.

24. Шрамко Б.А. Отчёт об археологических разведках и раскопках Харьковского государственного университета в 1953 г. – Машинопись. – Харьков, 1954 // Архів ІА НАН України. – 1953/19. – Ф. е. – № 1859.

25. Шрамко Б.А., Михеев В.К., Грубник-Буйнова Л.П. Справочник по археологии Украины. Харьковская область. – К., 1977.

Список умовних скорочень

АВУ – Археологічні відкриття в Україні (Київ),

АЛЛУ – Археологічний літопис Лівобережної України (Полтава),

ХГПУ – Харьковский государственный педагогический университет,

ІА НАН України – Інститут археології Національної академії наук (Київ),

САИ – Свод археологических источников (Москва),

ИИМК АН СССР – Институт истории материальной культуры Академии

наук СССР (Москва–Ленинград),

ІА РАН – Інститут археології Російської академії наук (Москва).

Резюме:

Колода В.В. Этапы создания оборонительных сооружений Мохначанского

                    городища та динамика заселения его округи.

Городище, что находится в с. Мохнач Змиевского района Харьковской области, давно привлекает внимание учёных сложной системой оборонительных укреплений. Благодаря археологическим и почвоведческим исследованиям удалось выявить четыре этапа его строительства: ранний железный век (с рубежа V – IV по конец IV вв. до н.э.), салтовская археологическая культура (IХ – начало Х вв. н.э.) северяне (Х – первая половина ХI вв. н.э.) и новое время (вторая половина ХVII – ХVIII ст.). Каждый период строительства характеризуется определёнными чертами в технологии возведения оборонительных линий. Лишь на рубеже I–II тыс. н.э. заметно влияние северокавказского фортификационного зодчества на строительные традиции славянского населения памятника.

Summary:

Koloda V.V. The stages of defences making at Mokhnach hillfort and dynamic of  settling of its neighbourhood 

The hillfort that is situated in Mokhnach village of Zmijiv region in Kharkiv oblast has been attracting the scientists' attention with the help of defensive system. Thanks to the archaeological and soil science researching, we could found out four stages of its making: the Early Iron Age (from the frontier of V – IV until the end of IV BC), Saltov archaeological culture (IX – the beg. X AD), the Northerners (X – the first half of XI AD) and the New time (the 2nd half of XVII – XVIII ad). Every stage of building is characterized with definite features of the technology of defensive lines making. Only on the frontier of I – II millennium AD we can notice the influence of northern Caucasus' fortification architecture upon the building traditions of Slavonic monument.

- с. 15 -


* На жаль, до публікації не потрапив план городища із вказівкою місць відбору ґрунтів для ґрунтознавчого аналізу, який ми наводимо в даній роботі (Рис. 1)

Категория: